Синиця Сьогоднi це - нiчим не примiтне, хоча й дуже мальовниче село на Христинiвщинi, про минувшину якого з переповiдок знають хiба що старожили. І коли хтось iз них вам скаже, що колись тут росли дерева, якi можна побачити лише в Криму, не поспiшайте iронiзувати: так i було.

Барон Корф, який опiкувався парком, закладеним у другiй половинi ХVIII столiття Стефаном Єловецьким, з 1868 по 1917 рiк, завiз сюди тюльпанове дерево, сосну Веймутова, пiрамiдальний дуб, модрину, платан, кримську сосну. А ще - посадив дивовижний фруктовий сад, який вражав уяву небаченими тут ранiше плодами.

І знову ж, як i мошногiрську перлину, садибний парк пейзажного стилю у Синицi поглинули кривавi подiї першої половини ХХ столiття. Спочатку у маєтку Корфа «на повну» i з усiма вихiдними звiдси наслiдками «вiдпочивали» бiйцi 2-го кавалерiйського корпусу Котовського, потiм - люта до всього «буржуйського» пiонерiя. Слiдом за червоною чумою прийшла коричнева - фашисти розтягли все, що ще залишилася вiд варварiв-попередникiв. А наостанок до грабунку долучилися колгоспники; хоча на 50-тi роки їм залишилося не так уже й багато - здебiльшого будматерiали.

Архiтектурно-паркова спадщина Корфа в Синицi ще може бути повернена в лоно краєзнавчої iсторiї: частково зберiгся замок, два кам’янi будинки, арковий мiст, ставок з острiвцями i навiть головна брама та цегляний мур. І немає сумнiву, що якби ансамбль мiстився на Волинi або Львiвщинi, так би й було. Та у наших розпiарених програмах розвитку туристичної галузi Синиця не фiгурує. Принаймнi, поки що.

Тільки “Вічний мир”, згідно з яким Московія та Польща поділили між собою Україну, привів до Синиці першого, хто заклав тут маєток і парк – магната Теодора Ієловіцького. 1736 року було викопано гігантський став у формі підкови та насипано чотири штучні острови – до них вели мости. Похмурий штрих: кажуть, став копали цигани і, добряче напрацювавшись біля нього, пообіцяли, що рано чи пізно тут втопиться п’ятеро людей… Кріпаки ж звели будинок з колонами, стайні для коней та господарські будівлі. В парку висадили завезені рідкісні дерева: платани, модрини, кримські сосни, широколисті липи, тюльпанові дерева. До речі, сам парк у Синиці з висоти пташиного польоту теж нагадує квітку тюльпана.

“Пускав коріння” у Синиці й сам пан Ієловіцький, хоча не забував, що живе таки не на споконвічно польській землі – переповідають, що з парку в напрямку фортеці в Умані зразу ж були викопані й підземні ходи “про всяк пожежний випадок”. Швидко той самий “випадок” і настав: відлуння польського повстання Тадеуша Костюшка проти гніту Москви докотилося і до українського Правобережжя, що на той час вже відійшло до Росії. У помісті Ієловіцького знайшли повстанців, яких він переховував, та зброю. Землі у Теодора відібрали, а новим їхнім власником став Енгельгардт. Втім, ненадовго – імператор Олександр І повернув майно роду Ієловіцьких, повіривши (як виявилося, даремно) у лояльність нащадків соратника Костюшка. Ієловіцькі товаришували з Давидовими, бували в них у Кам’янці та підтримали Південне братство декабристів. Коли ж 1830 року вибухнуло нове польське визвольне повстання проти царату, Ієловіцькі взяли в ньому безпосередню участь… Їх заслали на Кавказ, і “польська” сторінка в історії Синиці скінчилася – цього разу назавжди.

Синиця: розорене гніздо барона Корфа

Дзвінкою золотою монетою чи шурхотливими купюрами розраховувався за Синицю новий її власник – достеменно невідомо, та казна імперії збагатилася від продажу на 351 тисячу карбованців. Біля старого будинку Ієловіцьких швидко виріс новий двоповерховий палац із 48 кімнатами і басейн з фонтаном-змією, воду до якого подавала система, що працювала за допомогою… впряжених коней, яких ганяли по колу. Берег ставка біля палацу перетворили на пляж – сюди завезли річковий пісок і звели кам’яні сходи, що вели з берега аж до ставкового дна.

Одного дня вулицями села промчали кілька кінних упряжок, серед яких виділялася розкішна карета з гербом на дверцятах – золотою лілією і трьома шестикутними зірками, підтримуваними двома сиренами… З Петербурга прибув барон Корф – новий власник синицького помістя, нащадок давнього німецького роду, що сотні років тому змінив рідну Ліпляндію на службу царському двору Росії. Рід був потужним, войовничим й уславленим у Європі, а лілія на герб Корфів була дарована французьким королем, врятованим одним із Корфів у бою. Барон Микола Корф, що купив маєток, був камергером російського царя і ревним прихильником єдиної імперії. Подейкували, що й Синицьке помістя Корф придбав, спочатку вивівши на чисту воду бунтівного поляка Ієловіцького. Корфам судилося стати останніми власниками помістя, що мали “блакитну кров”…

Кров же юного барона Юрія Корфа була ще й гарячою. Якось він, коли був у Красногірському монастирі (нинішня Золотоніщина), поклав око на молоду черницю. Запальні слова барона збили дівчину з пантелику – тим паче, що й Анфісою з Галини Кузьменко після постригу вона стала усього за чотири місяці до того. Дівчина поїхала з Корфом до його помістя в Синиці – барин обіцяв одружитися… Та проти такого шлюбу різко висловилися старі барон з баронесою – в українській черниці-втікачці, доньці жандармського офіцера-випивохи, вони не бачили хорошої “партії” для сина, за яким зітхали петербурзькі дівиці. Сльози закоханих впали на синицьку землю, і зразу ж по ній загуркотіли кінські копита й колеса упряжки, що несла Галину геть від дівочої мрії. До монастиря їй вороття не було, тож стала… вчителькою, із відзнакою закінчивши навчання. В часи громадянської війни вчила дітлахів у школі Гуляйполя. Одного дня до класу увійшов невідомий у френчі, з шаблею і маузером. Мовчки сів за останню парту, вчепившись поглядом у молоду вчительку. Це був Нестор Махно, а колишня черниця – та сама Галина Кузьменко, що стала дружиною і бойовою подругою отаманові, до останнього пройшовши з ним бої і незгоди польської та паризької еміграції… Хтозна, чи знав Махно про історію Галини й барона Корфа, та за всю історію своєї боротьби він лише один раз об’єднався з військом УНР – для того, щоб петлюрівці разом з махновцями вибили з Христинівки війська Денікіна, затятого прихильника російської монархії. Шаблі об’єднаних українських армій не залишили ні крихти надії на повернення дворянам христинівських околиць…

Втім, кровопролитні бої громадянської не зачепили маєток Корфів – його знищили місцеві більшовики. Однієї ночі 1920 року маєток спалахнув і горів, як розповідають у селі, два тижні… Будинок Ієловіцьких не зачепили – “бо той пан був проти царя”.

Радянські тюрма і свинарник

З приходом більшовиків життя помістя й парку змінилося. Чудове повітря на березі ставків спочатку мало підлікувати здоров’я командування кавкорпусу Котовського. Оскільки палац спалили колеги по пролетарській революції, еліта кавалерії лисого героя громадянської рубанини облаштувалася… у стайні, попередньо вставивши вікна й зробивши перегородки. В домі Ієловіцьких під звуки оркестру влаштовувалися вечори відпочинку, вдень же в саду сушилися командирські гімнастерки й онучі, а з рукотворних пляжів денщики заводили коней до ставу купатися, зішкрібаючи кізяки з боків чотириногих побратимів… З 1925 року – тут вже виправна колонія, а для того, щоб арештантам було що їсти, зводять свинарник із цегли, що довбають з паркових мостів та муру огорожі, дірки в якій залатують колючим дротом. Слідом за комуністами до руйнації доклали руку фашисти: в 1940-х вони винищили чимало рідкісних дерев парку. Після війни тут були контора колгоспу, піонертабір, дитсадок, лікарня – аж поки остаточно занехаяний дім Ієловіцьких не знесли бульдозером, навіть не задумуючись про те, щоб його реконструювати.