…

Воронцов і Мошни

Мошни часто переходили з рук в руки. Належали магнатам Радзивілам, Моравським, Любомирським. Після Коліївщини ті продали село князю Потьомкіну. Після його смерті воно перейшло у спадок до його небоги Браницької, яка 1819 року вийшла заміж за Михайла Воронцова. Мошни стали її посагом.

За наказом Воронцова тут провели меліоративні роботи, осушили велику площу болота. Саме у Мошнах 1823 року кріпаки-умільці побудували перший на Дніпрі пароплав “Пчёлка”, на якому досвідчений коваль Вернигора встановив парову машину на 6,5 кінських сил. В цей час Мошни стали центром великого маєтку, а 1811 року – містечком з населенням у 4794 особи. Будівельні бригади з Мошен працювали на унікальному будівництві алупкинського палацу Воронцова в Криму.

З юнацьких літ за Воронцовим закріпилося прізвисько Англієць. Друзі навіть писали його прізвище через дефіс: Воронцов-Англієць. Причиною було британське дитинство та гаряча любов до туманного Альбіону. Саме тому на його замовлення архітектор Г.І. Торічеллі збудував незвичні для наших широт храми у неоготичному стилі. У Мошнах звели Преображенську церкву, а у Городищі – Михайлівську. У Мошнах розбили унікальний, найбільший у Європі англійський парк, посеред якого звели триповерховий палац.

Після смерті Михайла Воронцова Мошногородищенський маєток успадкував його син Семен. Оскільки сам він помер бездітним, то 1884 року маєток за духовним заповітом пере-йшов до його племінниці Катерини Балашової. А після революції на Воронцовський маєток чекало запустіння…

У селі поблизу Черкас досі руйнуються залишки колись розкішного маєтку графів Воронцових.

Роздивляючись фото будівель та краєвидів старих Мошен, мимоволі усвідомлюєш всю їхню красу та загадковість. Тут наша гордість і водночас… біда та розчарування.

Особливо нині турбує доля старого костьолу. Схоже на те, що власники ніяк не діждуться того часу, коли станеться біда. Важка діжка колишньої водонапірної вежі, яку колись влаштували в МТС на дзвіниці костьолу, може будь-коли зірватися вниз, заваливши саму дзвіницю. Зайва вода, що стікала з водонапірної вежі, розмила шви на підмурку споруди зліва від входу. Звідти випадає цегла, що аж ніяк не додає споруді міцності.

Власник споруди “Агротехсервіс” здав її орендаторові, котрий зробив тут млин грубого помолу. Про якийсь ремонт немає й мови. Нікому і на думку не спадає, що споруда із прекрасною акустикою могла б з успіхом використовуватися як концертний зал, як музична школа чи приміщення для репетицій хору. Чи багато залишилося ще у нас в Україні таких залів із ідеальною акустикою? І зробити той зал таким, як його збудували зодчі, можливо. Для цього треба зруйнувати перекриття, що розділяє тепер будівлю на два поверхи. Натомість стоїть вона спаплюжена ще із 1935 року, потихеньку руйнуючись.

Сумна доля спіткала вже не одну споруду Мошен, деякі ще животіють під сонечком, а інших вже забрав час.

Стара пошта, збудована наприкінці XVIII століття Київським поштовим відомством, Єленська школа та будівлі лікарні, збудовані спадкоємицею Воронцових Катериною Балашовою, перейшли вже межу, за якою залишаться лише руїни. Ще стоїть на зло всім стара двокласна земська школа на Ревках, хата, в якій ночував Тарас Шевченко, та деякі інші історичні споруди. Але їхнє руйнування – справа часу…

Зникає все, що нам залишили старші покоління, і, здається, все те вже нікого не турбує. Так, ще в революцію пішов у небуття найбільший у Європі за площею парк у Мошногорах біля Мошен, закладений у 1820 році князем Михайлом Воронцовим. Навіть перлина України – колись прокопана кріпаками Воронцова (вручну лопатою) річка Вільшанка, перетворюється нині на велике та довге болото. Закрита від Дніпра насосною станцією та отруєна горе-господарями різних заводів, вмирає без риби та без уваги.

Не зникає біль душі, коли спостерігаєш таке руйнування. Що ми залишимо своїм нащадкам? Мабуть, лише фотокартки цієї краси, яку ми, на жаль, зберегти не зуміли…

…

Мошни Про iсторiю мошногiрського парку князя Михайла Воронцова написано чимало. Мабуть тому, що його фактичне зникнення й досi болить краєзнавцям i патрiотам краю. Та напевне - тiльки їм.

Не уникли цiєї теми й «НТ» - у №36 та 37 за 2003 рiк наша невтомна дослiдниця Леста Арсеньєва розповiла красиву, повчальну, але як i попереднi - сумну iсторiю ще однiєї «чорної перлини» нашого краю. З огляду на тему, варто згадати ту публiкацiю, бодай зi скороченнями.

«Закласти парк Воронцов розпорядився у 20-тi роки ХIХ столiття. Результат перевершив усi очiкування, оскiльки дiтище князя було по-своєму унiкальним: не парк, а цiлий край! Деякi дуби з незвичної форми стовбурами - лiри або бочки, якої надали їм умiлi руки садiвникiв, збереглися до наших днiв…

…Сам Воронцов бував тут час вiд часу разом з ким-небудь iз родини або знайомих. У великому триповерховому палацi, зведеному на початку 40-х рокiв, була передбачена квадратна вежа, яка височiла над будiвлею. Усякий раз, коли власники перебували у маєтку, на флагштоцi башти, за англiйською традицiєю, пiдiймали прапор. До речi, її дотримувалися аж до часiв останньої власницi маєтку - онуки Воронцова Катерини Андрiївни Балашової.

До послуг охочих оглянути парк пропонувалося кiлька варiантiв пересування: верхи або в легких кабрiолетах. Серед принад парку варто виокремити «звiринець» - Єлизавета Ксаверiївна (дружина Воронцова) любила годувати з рук ланей i благородних оленiв, а особливою гордiстю подружжя були перуанськi лами, подарованi iмператором. У Мошнах вони вже обзавелися потомством.

Але головною пам’яткою парку була «Вежа Станiслава». Розташована на вiдстанi семи верст вiд палацу на найвищому кряжi, вона була збудована за принципом iталiйських маякiв i здiймалася над околицями на висоту близько 200 метрiв! Сама вежа теж перевершувала усi уявлення про тогочаснi «хмарочоси»: верхнiй оглядовий майданчик мiстився на висотi 58 метрiв (приблизно 20-й поверх). У 1926 роцi «Вежу Станiслава» занесли до перелiку пам’яток архiтектури республiканського значення».

Та яким би величним, монументальним i, здавалося б, вiчним не був створюваний десятилiттями шедевр паркового мистецтва Воронцова, вистачило двох дат, щоб усе пiшло у небуття.

Перша з них - жовтень 1919 року. «Наприкiнцi мiсяця банди з околишнiх сiл Байбузи, Бiлозiр’я, Хрещатик, Тубiльцi надвечiр на 50-ти пiдводах напали на палац, iз дикими п’яними криками почали його грабувати. Тягли на пiдводи все, що траплялося пiд руки: гардини, подушки, посуд, легкi меблi. Хтось дiстався до пiдвалiв i запалив сiрник. Пари спирту, що накопичилися там, миттєво вибухнули. Почалася пожежа». Так описує останнi днi мошенського палацу iсторик Мануйлов. Інший дослiдник - Бачинський пише, що вже у 1921 роцi вiд колишньої величi палацу не залишилося й слiду. «Всi будiвлi, за винятком будинку сторожа, або зовсiм зруйнованi, або близькi до цього. Усерединi палацу все знизу догори зруйновано. Стоять лише самi стiни. Що ж до Станiславової вежi, скляну альтанку аж нагорi знищено. Усерединi такi самi руйнування, як i в палацi».

Упродовж 20-30-х рокiв усе, що могло знадобитися в господарствi, розтягли незаможники: в деяких уцiлiлих хатах тiєї пори й досi можна побачити будматерiали з характерним клеймом. А вежа простояла аж до iншої «чорної дати», що прийшла в 1943 роцi: фашисти пiдiрвали її, оскiльки усвiдомлювали, що «маяк» служить безпомилковим орiєнтиром для радянської авiацiї й артилерiї. Пiсля вiйни камiнням з вежi було вимощено чимало мiсцевих дорiг, а нам залишається лише згадка про «воронцовський хмарочос», якому у цьому роцi виповнилося б 170.

Вiдомий дослiдник зниклих паркiв областi Федiр Гонца переконаний, що окремi з них приховують свої таємницi набагато ретельнiше, нiж могло б здатися на перший погляд. Так, на його думку, мошенський парк Воронцова уособлює фiлософiю масонства, а окремi елементи корсунського «один до одного» повторюють риси парку в Кiото (Японiя). І навiть не згаданий у матерiалi парк у Мойсiївцi Драбiвського району, про який сьогоднi вже взагалi мало хто знає, мав свою функцiю – тут збиралася елiта трьох губернiй, щоб досхочу повтiшатися рулеткою, картами i… жiнками.

…